Стоїть величава у Куськівцях церква, Сто років вона вже стоїть, Сто років вона припрошає: Прийдіть всі до мене, прийдіть!
ПРИСПІВ: О, Маріє Магдалино, покровителько села, Поможи Ти нам молитись, наша Мати дорога. Научи Бога любити усім серцем у житті, Заслужити милість Твою, щиро просимо усі.
Як дзвони задзвонять, ми в церкву всі йдемо — Святиню величаву свою. До неї приходять молитви складати І Богу подяку дають.
ПРИСПІВ.
О, Матінко Божа, Царице Небесна, У храмі сто років стоїш, Своїм омофором Ти нас покриваєш, На всіх співчутливо глядиш.
ПРИСПІВ.
Все Господь нам дає до спасіння, Щоб ми щиро молились у храмі. Матінко Божа, Ти нашу молитву прийми, Помилуй, спаси, збережи.
Серед ланів, у закутку Волині, Недолі та історії на зло Живе собі од віку і донині, Немов дитя заблукане, село. Тут поміж трав у росяній долині, Де стільки вже ромашок відцвіло, В широкий світ, до тихої Горині, Проклало срібну стежку джерело. А за селом шляхи сплелися давні: Татарський, слізний, і Козацький, славний. Чумацький шлях над ними угорі... Через пророків повелів Всевишній: У тім селі народиться Климишин Й сягне ім’ям Господньої зорі.
— Привіт. — Привіт. — Як справи? — Не діждетесь. — Як доня? — Все чудово. Щоб не гірш. — Була в селі? — Була. Її відвезла. Нехай послуха звечора хрущів. — Хрущі — не солов’ї. Їх повно в місті. — Ні, не кажіть. Міські — то не з села. Я хочу, щоб моїй дочці гуділи Нащадки тих, яких любила я. Щоб той каштан, який зі мною виріс, Їй сипав на косички теплий цвіт, Аби стежина, що колись сходила, Моїй дитині слалася до ніг. Бо то — моє. Того ніде немає. На всій землі, на всіх материках. Ніде так дивовижно не світає, Як у моїх родинних Борсуках.
В Білозірці збудую хату, сонце сходитиме на поріг, і щодня не втомлюся плекати свій калиновий оберіг. Прилітатиме вітер з поля і розкаже мені про те, як Шевченкова десь тополя у безмежних степах росте. Посаджу розмаїте зілля, чорнобривці самі проростуть, і запросить мене на весілля молода, що виросла тут. В Білозірці збудую хатину, сонце сходитиме на поріг... Край віконця посаджу калину — найнадійніший свій оберіг.
В моїй Білозірці сивіли хати, і сліз не втирали заплакані вікна. «Невже сумувати судилося вік нам? Невже їм ніколи сюди не прийти, Господарям нашим, що нас полишали й кудись подалися в незнані краї, понесли потомлені душі свої, веселі пісні й тихі сльози печалі?.. І десь доживають старечого віку без нас, без домівок, без рідних людей...» Пустують хати... І зажуру велику ховають у присмерку темних сіней, І хоч ті хати не були на помості, та все ж пам’ятають вони, як колись на свята приходили прибрані гості і щирі, й поважні розмови лились. А в будні кипіла селянська робота, і вчило уроки дівчатко худе... Хитнулися двері і рипнули: «Хто там?» Немає нікого... лиш вітер гуде...
Від п’янкого повітря хмелію, Бо дитинство моє тут пройшло. Передумаю я, перемлію, Як в’їжджаю у рідне село. Білозірко моя, Білозірко, Моє рідне, прегарне село. Було важко тобі, було гірко, Та кому із нас добре було? Тут стоїть моя батьківська хата, Тут родилися мрії ясні... А які тут вродливі дівчата, А які тут весілля гучні! Білозірко, моя Білозірко, Моє рідне прегарне село! Було важко нам всім, було гірко. Дай же, Боже, щоб краще було.
Ні, ще не все, не все знівечено в моїй сплюндрованій землі. Вітри шовкові Лановеччини Мене тримають на крилі. Мені нашіптують історію моїх дідів, моїх батьків, і заново мене відтворюють у чистих пахощах садків. І я стаю пташиним голосом в моєму рідному краю, і небом синім, й стиглим колосом, і словом матері стаю. Ні, ще в мені не все знівечено, ще я заквітну у саду. Поклич до себе, Лановеччино, і я на поклик твій прийду.
Мене світанки у дорогу манять, Туманом поливають пшениці, І я спішу, спішу на полустанок, Беру квиток у рідні Ланівці. Немов в дитинство повертаюсь знову, І оживають днів моїх рядки, Шукаю серцем найніжніше слово, Щоб працелюбних славить земляків. Й моя любов, вона, неначе небо. Я ваш — увесь. Моє коріння тут. І пісня трударя, і солов’їний щебет Мене в дитинство золоте ведуть.
Довкіл відомо: в селищі завод І то ще не абиякий — цукровий. Під осінь піднімає він народ, Що на роботу й випроби готовий. З усюд везуть машини буряки, І водії кермують самоскиди. На плині урожайної ріки, Як наречена, ждана осінь їде. Дороги, як холоші хлопчаків, Не знають ні рятунку, ні спочину. Лише чекають завше на майстрів, Бо рух не знає спокою і впину. Штани заносять хлопці до дірок. І Ланівцям гудрон не допоможе. І не виходять з плетива думок Вибоїни, що водіїв тривожать. І знов дорога підставляє стан. До Ланівців шоферські линуть мрії. Тоді в розмовах, в помислах селян Не стане поряд з ними навіть Київ.
