Пустки (сумний спогад)
В моїй Білозірці сивіли хати,
і сліз не втирали заплакані вікна.
«Невже сумувати судилося вік нам?
Невже їм ніколи сюди не прийти,
Господарям нашим, що нас полишали
й кудись подалися в незнані краї,
понесли потомлені душі свої,
веселі пісні й тихі сльози печалі?..
І десь доживають старечого віку
без нас, без домівок, без рідних людей...»
Пустують хати... І зажуру велику
ховають у присмерку темних сіней,
І хоч ті хати не були на помості,
та все ж пам’ятають вони, як колись
на свята приходили прибрані гості
і щирі, й поважні розмови лились.
А в будні кипіла селянська робота,
і вчило уроки дівчатко худе...
Хитнулися двері і рипнули: «Хто там?»
Немає нікого... лиш вітер гуде... Тетяна Фролова
| 
